Світло горіло всю ніч до ранку.
Протяги легко торкали фіранку.
В будинку спали. Спали в місті.
Темрява перекривала мости.
Стиглі яблука в чорному листі
продовжували рости.
читать дальшеЗапах дощу на нічній веранді.
Великі дерева такі безпорадні –
стояли сам на сам із повітрям,
мовчали, слухали, входили в тінь,
торкалися темряви мокрим віттям,
кожним із переплетінь.
Будинок спав. У його коридорах
стояла любов, як хвороба в порах,
як звук, що зривається з піднебіння,
як промені, що добиваються дна –
вивітрена, мерехка, осіння,
вона стояла одна.
Сходи, сволоки, книги й меблі:
речі – вимучені і теплі,
назви, з яких починалися ранки,
простір, який формував вечори,
звички, залежності, забаганки –
згадуй і говори.
Вікна вихоплювали прохолоду,
і ніби прапор або свободу,
вперто і віддано, знов і знов
її зберігали, усім на подив,
сюди ніхто давно не приходив,
звідси ніхто не пішов.
Світлі, спраглі, безособові.
Все тримається на любові,
все стосується головного,
все постає з дрібниць,
з незрозумілого і живого,
зі свідчень і таємниць.
Хай стоять непокірні будинки.
З якої не починай сторінки –
час перемотує рвані жили,
перетягує сірі бинти.
Тебе тут надто сильно любили,
щоби звідси піти.
Хай буде так, як було раніше.
Вона чекає, але не пише,
як і завжди восени.
Світло холоне серед кімнати,
і вже коли їй потрібно вставати,
починають снитися сни.
Сергiй Жадан